Юрій Данченко. DANZA DOWN

Я чекав майже десять років, перш ніж опублікувати ці фотографії. Головним чином через те, що в мене не було нагоди показати їх широкому загалу раніше: не було, де та як.

Окрім того, за останні сім років в житті України відбулося багато карколомних, драматичних подій, які затьмарили болючу полеміку про життя українців із вродженими фізичними вадами.

Загиблі герої Майдану 2014 та їх сім’ї, загиблі та поранені захисники України в російсько-українській війні, мільйони внутрішніх переселенців, COVID-19 – ці та багато інших важливих тем хвилювали українців останні сім років більше, ніж життя «сонячних дітей».

Тому я дуже вдячний організаторам Photo Kyiv 2021 за можливість показати і розказати мою фото історію зараз.

У 2011 році я поїхав у відрядження до Гвадалахари (Мексика). Як потім виявилося, мій приїзд відбувся через п’ять днів після відкриття IV американських ігор Парапан.

Ігри проводилися для людей з інвалідністю, які проходили з 12 по 20 листопада 2011 року в місті Гвадалахара, штат Халіско. Це був другий раз, коли Мексика організовувала Парапанські ігри, і вперше – поза межами столиці Мехіко. Мій мексиканський колега після роботи вирішив показати мені Гвадалахару, і привів мене ввечері до театру Деголладо. Для мене це була абсолютна несподіванка. Як виявилося потім, незвичайна святкова подія.

Я побачив фантастичний сценічний перформанс, у якому молоді люди із хворобою Дауна показували свої артистичні вміння і неабиякі танцювальні здібності. Це відбувалося на великій відкритій сцені старого, побудованого ще в XIX столітті, театру Деголладо. Танцювальна вистава була яскравим дійством і безперечним доказом того, що ви бачите магію, створену хворими людьми, проте сильних духом і вірою в те, ЩО ВОНИ МОЖУТЬ! Діти з Синдромом Дауна танцювали для великої публіки на відкритій сцені, та ще й як професійно танцювали! Глядачі були в захваті. Оплески не вщухали.

Коли я повернувся додому, то хотів зрозуміти, що ж насправді я побачив у Мексиці. Виявилося, що там є державна програма підтримки і у різних мексиканських штатах є декілька танцювальних груп, в яких займаються діти з Синдромом Дауна. У театрі Деголладо виступав об’єднаний для цього виступу ансамбль із 78танцюристів різного віку, в основному діти та молодь із Синдромом Дауна. Для цієї вистави вдалося об’єднати три групи з різних Мексиканських штатів (Danza Aptitude AC, Grupo Artístico Los Angeles та Folclórico CEA Mía), які представили щовечірню кількагодинну танцювальну програму на весь час ігор – з 12 по 20 листопада 2011.

У багатьох коментарях було відзначено, що всі діти добровільно та з великою радістю займалися репетиціями по 3-4 години щоденно, і тепер дуже задоволені своїми результатами та відчуттям, що вони потрібні, талановиті, цікаві та вправні, що вони є рівноправними членами суспільства. Більше того, лікарі засвідчили значне покращення морального та фізичного стану дітей, які займалися танцями, та значне зменшення вживання ліків.

Повернувшись із Мексики, я думав над тим, а що відбувається в Україні у житті дітей з Синдромом Дауна? Що знають про них, що пишуть про їх щоденне життя? А виявляється, що пишуть зовсім мало. Десь в Україні відкрилося кафе, де працюють діти з синдромом Дауна. Десь об’єднання батьків «сонячних дітей» проводить якісь місцеві заходи для своєї громади. Але я не побачив жодної схожої державної програми уряду України для людей із синдромом Дауна, нічого подібного до соціально-культурної програми залучення людей із синдромом Дауна у Мексиці – не найбагатшої країни світу, яка теж у стані війни, але тільки з місцевими мафіозними картелями.

У Гвадалахарі я побачив високий рівень організованої державної допомоги, підтримки, освіти, навчання та мотивації «сонячних дітей», допомоги в подоланні психологічних та фізичних комплексів, з якими вони народились. Я хотів би побачити в Україні таку програму, яка сприятиме активному залученню дітей, людей з синдромом Дауна у соціальне життя і допоможе їм відчути себе і реально бути активними членами українського суспільства. Я бажаю, щоб Україна, як європейська держава, могла зробити те саме або більше, ніж Мексика, навіть у такі важкі часи, які ми зараз проживаємо.

Тому цими фотографіями, знятими у Мексиці, я хочу привернути увагу до цієї теми багатьох українських офіційних осіб: Президента України, міністрів охорони здоров’я, культури та спорту.

Сподіваюся, мої фотографії можуть показати багатьом де-мотивованим, майже забутим владою і суспільством, «сонячним дітям» та їхнім батькам, що життя сповнене можливостей, і що люди з синдромом Дауна є поміж нами, поруч з нами, що вони талановиті, здібні, сповнені мрій і бажань, а, головне, як будь-хто з нас, мають право проживати наповнене повноцінне життя. Більше того, такі люди МОЖУТЬ ВСЕ!

БІОГРАФІЯ

Я професійний мандрівник, який подорожує по роботі протягом 35+ років. Я ніколи не залишаюсь в одному місці довго. Часто мій підхід до фотографії виглядає як шаховий бліц – пройшов поряд, вловив момент, і більше немає іншого шансу що-небудь виправити. Я рідко маю можливість дочекатися кращого освітлення, створити кращу композицію, чи отримати іще один шанс на зйомку.

Мої улюблені фотографи: Bruno Barbey, Raymond Depardon та Sebastião Salgado.

Моя найулюбленіша порада від Bruno Barbey була опублікована у газеті Гардіан: «Я завжди відраджую ставати професійним фотографом, якщо у людини є інші шляхи заробити на життя. Якщо ви дійсно хочете робити персональні роботи, мабуть було б краще робити це як хобі.»