Революція, окупація, війна та акти тероризму останніх семи років змінили Україну назавжди. Проект «Рани» має на меті показати українських військових та активістів Євромайдану, яких було тяжко поранено і покалічено, коли вони захищали свою країну, домівки і родини.
У когось обгоріло тіло, багато хто страждає від нестерпного болю, хтось не може ходити. Є такі, що перенесли ампутацію – подвійну або й потрійну. Є такі, що страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) чи стали залежними від знеболюючих препаратів. Всіх їх об’єднує дві речі: біль – сильний фізичний чи емоційний біль, а також складне завдання адаптуватися до нового життя після поранення.
За офіційними даними, не менше 13 000 людей загинули на війні та приблизно 2 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Головна мета цього проекту – посилити розуміння наслідків, що стоять за цими цифрами для конкретних людей, і розуміння того, як революція і війна впливатимуть на українців протягом поколінь. Ця війна не закінчиться швидко. Вона триватиме з різною інтенсивністю протягом багатьох років.
Проект спрямований на те, щоб зосередити увагу на завданні реінтеграції поранених військових, браку соціальних програм та інфраструктури для людей з обмеженими можливостями. Проект також допоможе українцям усвідомити високу ціну незалежності та свободи.
В’ячеслав Буйновський (41 рік), якому ампутували праву руку і праву ногу, робить перші кроки назустріч близькому другу, використовуючи протез від Ортотех-Сервіс – протезної майстерні, розташованої у Києві на Подолі. До Євромайдану, в якому він брав активну участь, В’ячеслав працював механіком у Сумській області. Потім записався добровольцем в батальйон «Айдар» і був тяжко поранений під Луганськом у вересні 2014 р. Київ, 10 лютого 2015 р.
Роман Кубишкін (41 рік), будівельник, пристебнутий і піднятий у вертикальне положення завдяки спеціальному кріпленню задля відновлення відчуття простору і балансу. Це стимулювало його мозок і спонукало до взаємодії із тілом. Роман приєднався до руху “Правий сектор”, воював у селі Піски, поруч із зруйнованим Донецьким аеропортом. Ледве не загинув від вибуху снаряду 22 січня 2015 р. Його побратими справді подумали, що він помер в результаті тяжкого поранення – він втратив більшість правої півкулі головного мозку.
“16 клінік відмовилися брати Романа на лікування. “Нодус” єдиний взяв”, – розповідала Ірина, мати пораненого. Романові надавали допомогу в центрі “Нодус”, сучасному неврологічному та нейрохірургічному реабілітаційному центрі, розташованому у Броварах неподалік Києва. Місячне утримання Романа коштувало 70-80 тисяч гривень, його забезпечували за рахунок приватних внесків і волонтерів.
“За три місяці син набрав 10 кг і мав зовсім інший вигляд і тіла, і лиця. Був схожий майже на здорову людину”, – розповідала мати Романа. Роман зовсім не міг рухатися і говорити. Він часом розумів і міг виконувати прості команди: стиснути руку чи кліпнути двічі, показуючи, що він розуміє, хто на нього дивився. Він дихав через трубку у шиї. Годували його через іншу трубку, якою їжу вводили прямо у шлунок. Київ, 28 липня 2015 р.
Роман протримався понад шість років і помер 2 червня 2021 р.
«В мене був готовий протез уже в грудні 2014 р., але я на нього не ставав десь півроку. Мені було впадло. Ставлення було таке: у мене була нога, а тепер нема ноги. І я навіть не хотів його вдягати. Лежав вдома, не хотів нічого робити. У серпні 2015 р. поїхав на реабілітацію в Австрію і там за чотири дні став ходити на протезі. Вдома не було поштовху, а там я не хотів підвести лікарів, батьків. Там були лікарі, які ставили на ноги, показували вправи. Взяв себе в руки, почав ходити, їздити по Україні, займатися спортом, зніматися в журналах, знайомитися з новими людьми. Важливо не лінуватися».
Ветеран АТО Андрій Забігайло (28 років), з Кривого Рогу, бере участь у новій кросфіт-програмі для поранених військовослужбовців у спортклубі “CrossFit Banda” у м. Київ. Програма дає можливість пораненим ветеранам займатися спортом, знайомитись і спілкуватись, показує, що життя після війни не закінчується. До війни Андрій працював у міліції, в лінійному підрозділі, що обслуговував залізницю. У травні 2014 р. він звільнився і пішов в армію. Служив у 17-й танковій бригаді як командир БМП-2. Андрія було важко поранено у 2014 під час виконання завдання. Київ, 26 травня 2016 р.
«Якби я не був патріотом, то не пішов би в армію».
Тарас Мокляк (23 роки) – гранатометник з Івано-Франківська. У Київському військовому госпіталі подруга Наталя заспокоює його перед поїздкою на лікування до Німеччини. Тараса мобілізували у травні 2014 р. Поранений біля села Стародубне. Має серйозні травми черевної порожнини.
«В нас кардинально змінилося життя, – розповідає Світлана Капуста, витираючи чоло своєму чоловікові Сергію Масану, українському десантнику із міста Миколаїв, що проходить лікування у Дніпропетровську. Сержант Масан отримав опіки 70% тіла і втратив кілька пальців руки у результаті обстрілу з реактивної системи залпового вогню «Град» в селі Дяково у Луганській області, поблизу кордону з Росією. Сергій провів три місяці в районі бойових дій і стверджує, що його бригаду часто обстрілювали системами «Град» з території Російської Федерації. Дніпропетровськ, 29 вересня 2014 р.
Лікар В’ячеслав Миколайович, хірург у Київському міському опіковому центрі, готує до пересадки шкіри Вадима Довгорука (23 роки), спецназівця з Кіровограду. Вадим був неподалік Дебальцевого, коли його підрозділ обстріляли на другий день перемир’я, оголошеного в рамках Мінська ІІ. Вадима було поранено під час атаки. Пролежавши три дні у лісі, Вадим зазнав також тяжкого обмороження. Потім був взятий у полон проросійськими бойовиками. У нього потрійна ампутація.
«На другий день перемир’я ми потрапили у засідку. Вчора мені повідомили про всіх хлопців. Я та ще двоє були безвісти зниклі. Одного з них поховали вчора. А один у Дніпропетровському морзі, але батьки поки не забирають. Його ніби упізнали, але чекають поки на результат ДНК. Це був наш командир». Київ, 25 березня 2015 р.
Володимир Гончаровський (31 рік), одружений, батько чотирьох дітей, цілує свою дружину вдома у Хмельницькій області. Гончаровський був тяжко поранений 20 лютого 2014 р. трьома пострілами – двічі у спину і у праву руку. Він намагався рятувати поранених учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській у Києві. Володимиру робили численні операції в Україні та Німеччині, але його стан залишається надзвичайно складним. Через ушкодження нерва у Володимира сильний біль по всьому тілу, який часто стає на заваді фізичній терапії. Теофіполь, Хмельницька область, 17 листопада 2014 р.
«Я навчився сам собі ставити уколи, щоб посеред ночі не будити сина, жінку чи маму», – Володимир робить собі ін’єкцію налбуфіну, сильнодіючого аналгетику, поки його син Назар спить поруч. Денна доза для Володимира – 1-2 ін’єкції. Деколи Володимир ставить собі до шести уколів на день. 6 лютого 2015 р.
Володимир Гончаровський (31 рік), був тяжко поранений 20 лютого 2014 р. трьома пострілами – двічі у спину і у праву руку. Він намагався рятувати поранених учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській в Києві. Володимиру робили численні операції в Україні та Німеччині, але його стан залишається надзвичайно складним. Через ушкодження нерва у Володимира сильний біль по всьому тілу, який часто стає на заваді фізичній терапії.
«Я молюся і покладаю надію тільки на Господа Бога, що від допоможе мені знов стати на ноги».
Володимир у церкві після хрещення сина. Теофіполь, Хмельницька область, 16 листопада 2014 р.
Володимир Гончаровський (31 рік), був тяжко поранений 20 лютого 2014 р. трьома пострілами – двічі у спину і у праву руку. Він намагався рятувати поранених учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській у Києві. Володимиру робили численні операції в Україні та Німеччині, але його стан залишається надзвичайно складним. Через ушкодження нерва у Володимира сильний біль по всьому тілу, який часто стає на заваді фізичній терапії.
«Сотня загиблих, а я поранений тільки. Вже на тому дякувати Богу, що живий».
Володимир на візку біля своєї хати. Святець, Хмельницька область, 10 грудня 2014 р.
Володимир Гончаровський (31 рік), був тяжко поранений 20 лютого 2014 р. трьома пострілами – двічі у спину і у праву руку. Він намагався рятувати поранених учасників Євромайдану, в яких стріляли правоохоронці на вулиці Інститутській у Києві. Володимиру робили численні операції в Україні та Німеччині, але його стан залишається надзвичайно складним. Через ушкодження нерва у Володимира сильний біль по всьому тілу, який часто стає на заваді фізичній терапії.
Біографія
Йосип Сивенький (нар. 1978) – американський фотограф українського походження. Серед багатьох нагород Йосипа – престижний грант за програмою Юджина Сміта, що підтримує гуманістичні цінності у документальній фотографії, який він отримав у 2014 р. У 2014-2016 р. Йосип як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта реалізував фотопроект про важкопоранених українських військових та активістів.
Його фотографії були представлені у численних галереях та музеях, зокрема: Musée de l’Elysée у Лозанні (Швейцарія), Les Rencontres d’Arles в Арлі (Франція), George Eastman House у Рочестері (Нью-Йорк, США), будівлі ООН у Нью-Йорку (США).
Фотографії Йосипа публікувалися у багатьох престижних виданнях: Bloomberg Businessweek, Conde Nast Portfolio, Forbes, GQ, Newsweek, The New Yorker, Stern, Time, The New York Times, The New York Times Sunday Magazine тощо.