Майже кожен з нас мріє дожити до щасливої старості. Багато з нас уявляють собі затишний будинок, велику родину й онуків, деякі – дещо інше, але точно ніхто не уявляє себе покинутим та самотнім.
Місяць тому мене покликали з собою небайдужі люди з проханням зробити світлини одиноких людей похилого віку, аби подарувати їм чашки з надрукованими на них фотографіями. Щоб порадувати їх, зробити приємно. Волонтери команди «Роби Добро» допомагають тим, хто потребує, в різних складних життєвих ситуаціях їжею, одягом і т.д. Я їхала з ними і не думала, що це змінить мою свідомість…
Авжеж, морально я готувалася до важких емоцій і все одно не очікувала того, що зазнала моя душа. Це був водночас радісний та сумний день. Нас зустрічали посмішками, обіймами, але потім майже кожен з цих літніх людей плакав, розповідаючи історію свого життя. Ми брали кожного за руку, обіймали, спілкувалися та плакали разом. У такі моменти я не фотографувала, це занадто інтимно. Тому назвала цей проект «Сльози на зморшках». Старенькі були так вдячні простій увазі. Ми дарували цукерки, а вони починали ними ж нас пригощати. Ці люди бідні, але багаті душею. Людина, яка відчуває самотність, відрізняється від інших, у неї така сильна туга в очах і потреба в спілкуванні з будь-якими людьми.
Про цей конкурс я дізналася геть випадково від подружки, а заявку відправила взагалі в останній день. Мої друзі побачили ці роботи і дуже сильно переймалися, стали просити в наступний раз взяти їх з собою. Завдяки цьому я зрозуміла, що це дуже важлива тема. Я дуже рада, що пройшла конкурс, що тепер люди дізнаються щось дуже важливе і, можливо, де в кого відкриються очі, зміниться уявлення, як це трапилось зі мною. В мене дуже багато друзів і гарна родина. Чи уявляю я, що в мене буде така старість?! Звісно, що ні! Але і вони так не думали. Не будемо засуджувати родичів (тих одиноких – у кого вони є) за ті складні життєві обставини, в яких вони опинилися, підтримаємо небайдужістю милих літніх людей на схилі їх нелегкого життя.
Cтежка до порожньої хати.
Самотня бабуся зустрiчала нас посмiшкою. Завітали до хати: прибрано, затишно, відчувається запах дитинства.
Нездоланний відчай.
Але потім пішли сльози та трагічна історія життя: син помер, донька перенесла два інсульти, живе далеко і допомагати не може. Руки бабусі тремтять, відчувається біль самотності. Єдиний друг – соціальна працівниця, яка принесе хліба та вислухає.
Справжнє у дрібницях.
Соботяка Іван Васильович, 65 років, діти проживають за кордоном, іншої родини, яка могла б ним опікуватися, не має. Зустрів нас обіймами!
А ви дивилися добру у вічі?!
Биховець Віктор Андрійович, 67 р, внаслідок нещасного випадку отримав травми, не може самостійно піклуватися про себе. І оскільки діти не хочуть дбати про нього, він проживає у будинку престарілих. В очах добро та самотність.
Не бачить не тільки той, хто сліпий.
Чарівна бабуня. Я все не могла зрозуміти, чому вона не піднімає на нас очі. Маленька і тендітна, як дівчинка, вона приговорювала, як змерзла, при цьому старанно зав’язувала хустинку, щоб гарно вийти на фото. Виявилося, що бабуся не бачить.
Невимовна виразність
Олійник Микола Іванович, 66 р., з дружиною розлучився, проживав один, але згорів його будинок. І з того часу, вже 11років, проживає у будинку престарілих. А 4 місяці тому стався інсульт – з того часу він в інвалідній колясці. Коли ми приїхали, він хотів щось розповісти, але хвороба скувала його вуста і він розплакався. Ми тримали його за руку, відчували його біль від неспроможності висловитися
Сльози на зморшках.
Оверчук Лідія Сидорівна, 86 років, одинока, дітей не має, рідних також. Проживає у будинку протягом 4 років.
У Надії і надія є!
Пономаренко Надія Григорівна, 68років, син трагічно загинув, після чого у неї стався інсульт. Так вона потрапила до будинку престарілих, оскільки з родини більше нікого немає. Дуже світла, в очах надія і любов до життя.
Людина-посмішка.
Затишна, привітна, тепла, дуже була рада команді «Роби добро» та гостинцям.
Дивергентне мислення. Вирішення є – турбота.
Останній герой: той, хто не покинув, а доглядає свою літню матір. Кожен може долучитися і допомагати людям, які цього потребують.
Біографія
Пророка Алiна 27.03.1989 Фотограф.
Закінчила Національний Авіаційний Університет та інститут мистецтв імені Сальвадора Далі за фахом дизайнер інтер’єру.
З дитинства і до сьогоднiшнього дня захоплююся рiзноманiтною творчістю: співаю, малюю, пишу вірші та танцюю.
Мати двох синiв.
Маю особисту трагедiю: з 2020 року я – вдова. Люблю життя та людей.
Колекціоную історії життя, фіксую зворушливі моменти за допомогою фотографії. Усі свої успіхи та досягнення присвячую найсвітлішій і добрішій людині, що мені зустрічалась за все моє життя, – своєму чоловікові – Пророка Віктору.
Роботи зроблені у 2021 році.